Я от недавно сиділа і думала… таке зараз рідко буває…

Не вистачає часу для одинокості. Але це, часом, потрібно.

Стільки всього змінилося… стільки всього не на своїх місцях, хоча вони вже самі для себе стали рідними…

Мені зараз вистачає вдихнути Його волосся, щоб все стало як завжди «після», бо як завжди «до» вже ніколи не буде. Ти (читайте як перша особа однини) вже став зомбований кимось і так буде довго. Бо ти хотів стати чиїмсь і ти хотів, щоб хтось став твоїм. Сам напросився. Двоє людей зрозуміли, що якщо ти дуже сильно чогось хочеш і це «чогось»  - це хтось, то це обов’язково стається. І щастя моментне, може бути, вже навіть не один від одного, а від усвідомлення, що Це стається! А щастя як стан – то вже інше щастя… і воно є!

Багато чого змінилося… все те, що ти раніше не міг собі дозволити, зараз робиш заради нього, через нього, або для нього. Тобі соромно, незручно, ти не вмієш це пояснити, але в  тебе одне всепоглинаюче виправдання – ВІН! І ти не вcтигаєш подумати сама, бо зараз все частіше думаєш Ним.  Інколи це болить… якесь садо-мазо… бо це одночасно і дарує задоволення, задоволення залежності від когось… раніше сама по собі, тепер сама по ньому, він по тобі. Але саме тому, що такого ніколи не звучало, не звучить, такого не існує… значить надумане. значить виправдання не проходить. Значить нічого не змінилося. значить не треба було думати.

А от тут недавно ми святкували б папі 62 роки…

А от так незабаром ми фіксуватимемо, що Його вже два роки з нами нема.

Блін, я так хочу, щоб Він був! Блін, я так хочу почути від нього «доня».

Я готова написати книжку про те, що всі проблеми то ніщо в порівнянні з тим, що не стає людини…

Бережіть людей біля себе, або допомагайте комусь берегти цих людей, бо потім страшенно боляче, бо потім страшенно болить пам'ять…

Я парадоксально живу. В найщасливіші дні фіксації для мене важливих подій я згадую про Нього. Навіть тоді, коли я вже пів року разом з іншим Ним, з іншим чоловіком, з яким ми обмінюємося щастям. Я розумію, що від цього мого іншого найріднішого чоловіка я ніколи не почую «доня»… і це чи не найболючіше усвідомлення щасливого існування.

Я парадоксально живу. Бо я не хочу від іншого Нього чути «доня». Чому? Бо я моментами розумію, що лише два чоловіки насьогодні до мене відчували-відчувають велику любов і різниця лише в тому, що один  - в довгому минулому, а інший – в довгому майбутньому. А посередині – життя. Тому я живу в любові і з любов’ю…

Я знаю, чому люди так особливо ставляться до свого дня народження...

Вірніше люди навіть не самі ставляться до нього, а чекають особливого ставлення когось іншого... тому що вони хочуть знати, що цей день для когось радісний, оскільки саме сьогодні Ти з’явився на цей світ...

І тому, чим більше відвертих привітань Ти чуєш на свій ДН, тим більше ти відчуваєш свою значимість в цьому світі.

Ти відчуваєш, що Ти комусь потрібен.

Комусь до смерті.

Комусь просто так, але все одно потрібен!

Саме такі дні, мабуть, вважаються індикатором нагадування про потрібність з періодичністю в один рік...

Неприємно усвідомлювати зниження цього показника.

Вірніше зниження показника по якісь конкретній людині, а не по людях загалом.

Бо люди мають здатність мінятися один на одного, можливо навіть не по своїй волі.

Після таких усвідомлень чомусь розумієш, що все те давнє і не дуже, чиєсь кайфове багатослів’я  - є тільки чиємось багатослів’ям  і не більше...

І твоя, тепер уже ефемерна потрібність, нікому не потрібна!

Від цього тягаря, який десь дівається, і насправді якого ніколи не було, стає ще важче...

... така собі парадоксальна парадоксальність...

Я оце зараз живу і розумію, що менше починаю розуміти. Що? Щось в цьому житті. Взагалі ніякої логіки. Чи то в мене її мало, чи то просто в когось її небагато. Ніяких логічних пояснень і навіть ніяких логічних засновків. Чому люди, які, в принципі, хотіли б спробувати бути разом – не можуть собі цього дозволити в силу свого характеру. Характеру дурнуватого – я вам скажу. Чому? Чому, коли ти пишеш в графі „семейное положение” – „все сложно”, тобі відповідають „Ти хороша, дивно, чому ти написала, що у тебе усе складно. Хіба щоб викликати жаль у хороброго чоловічого лицарського серця, щоб воно тебе оберігало?”. Який жаль? У якого серця? Чому те серце навіть знаючи, що я хороша, не може мене вберегти? Чому те серце таке слабке? Чому на ньому стільки шрамів? Хочеться написати оголошення „спробуйте забратися мені в душу. вона є!”.

Я розумію, що я живу такими думками, але я і розумію, що через такі думки я не умру. Я гостро відчуваю кінцевість буття не маючи на це ніяких причин... Мене почало доставати те, що час спливає... скільки щастя можна втілити в життя за ті проминувши секунди... оце вбиває! Таке враження, що на тобі нависло багато чого і ти не можеш то все кудись діти, бо немає нічого зайвого: все своє, все близьке, і все дотичне.

Люди грають в ігри, люди випробовують себе, люди випробовують інших... От цікаво, коли мені то все набридне? То самотність? Ні J, то не самотність, самотність – це коли смс приходять тільки від оператора. Приходять смс... приходять... Самота? Саме самота, а не самотність. Мені насправді подобається цей стан, я навіть сумніваюся, чи це не моє єство. Така собі доля. Я не притягую, я відштовхую. Я і плюс і мінус водночас, і то тільки тому, що плюс – це два мінуса. І тут справа не в оптимізмі, його хоч відбавляй, викачуй і переробляй, але, мабуть, він якийсь атрофований (притуплений і зникаючий), а треба такого, щоб у всіх хрестах вбачалися плюси... треба такого...

Зараз грає: Сурганова_Рейс 612

Всегда найдется женская рука,
чтобы она, прохладна и легка,
жалея и немножечко любя,
как брата, успокоила тебя.

Всегда найдется женское плечо,
чтобы в него дышал ты горячо,
припав к нему беспутной головой,
ему доверив сон мятежный свой.

Всегда найдутся женские глаза,
чтобы они, всю боль твою глуша,
а если и не всю, то часть ее,
увидели страдание твое.

Ты мечешься, ты мучишься, грустишь.
Ты сам себе все это не простишь.
И только та прозрачная рука
простит, хотя обида и тяжка,

и только то усталое плечо
простит сейчас, да и простит еще,
и только те печальные глаза
простят все то, чего прощать нельзя...

Ситуація: приходять клієнти – директор підприємства (чоловік) і бухгалтер (жіночка). Його (її) питання: процедура ліквідації філії держ. підприємства. Парилися ми, чесно Вам скажу, з уточнюючими питаннями дуже довго (де друкувати повідомлення і т.д.). Прискіплива жіночка трапилася. Пішли, взявши контакти, і сказавши „якщо що ми до Вас ще прийдемо, Ви нам дуже сподобалися...”.

Проходить деякий час, телефонує ця жіночка ще щось уточнює. Поговорили. Після того маю якусь там хвилинку вільного часу – шукаю для себе уточнюючі моменти по цьому питанню і знаходжу інформацію, яка для Неї може бути дуже корисною (на 8 аркушах).  Телефоную їй, запитую, чи можуть і хочуть прийняти факс. Приймають. Бере слухавку ця жінка і каже: „Юлия Павловна (сказала, що по-іншому називати не може), Вы не представляете как Вы мне этим помогли, всего Вам самого-самого хорошего, пусть Вас Бог бережет, мне кажется, что Вы очень-очень хороший ребенок…».

Приємно донехочу!!! І мені, і їй. І після цього хтось скаже, що юристи – погані? Юристи – хороші! І люди взагалі класні!

Питання: що ще потрібно для класного настрою ввечері?

Маю два враження і дві думки: від побаченого і від почутого. Вражень насправді більше, але узагальнюю.

Вчора ходила в „Україну” на балет. Гастролі. З Москви. „Спартак”. Перший раз за все життя я, навіть не дочекавшись перерви, пішла. Одним словом „жахливо”! Правда, потім почула не раз слова „може, ти там дечого не зрозуміла?”. Може, я і дечого не розумію, але ж на балет я ходила не вперше. І саме головне – мені подобалося! Незадовго до того ходила на Віктюка. „Служанки”. Так це ж зовсім інша справа... Ніколи не отримувала такого естетичного задоволення. Музика, рухи, голос, постановка. Я то прекрасно розумію, що то різні жанри і т.д., але ж профі має бути профі. Гроші ж беруть однакові. Ось. Все. Розказала. Навіщо?  Безпричинно, бо ні до чого не спонукаю.

Враження друге: почитала я тут про Говерлу, або навіть про те, що на ній сталося. І в мене виникає одне питання „що то має бути за людина, щоб таке зробити?”. Відверте питання, можна навіть сказати з надривом  в голосі. Про плату я навіть мовчу, просто „що то має бути за людина?”. Чи взагалі людина? Також безпричинно пишу, бо ні до чого не спонукаю.

Враження третє, навіть якщо я про нього і не попереджала. Щодо Дніпропетровська: я про трагедію тільки чула і можливо бачила якісь фрагменти, тобто документальних кадрів з близькими, рідними я не бачила. Але я знаю, що я подумала, коли про це почула, і що я подумала б, якби такі кадри побачила, єдине – „бідні...” і все. І після цього я черства? Можна сперечатися, але ні. Я просто знаю, що чийсь біль ніколи тебе не проймає. Навіть якщо він сильнючий. Тебе проймає тільки свій. Навіть якщо він слабесенький. Колись один хлопець казав „твій біль нікого не хвилює, твій біль нікого ....”. Я з ним шалено сперечалася. Тепер заявляю: „Юр, ти, може, цього й не відчув, але ти про це знав”. І чийсь біль нас хвилює тільки тією мірою, якою ми намагаємося зробити щось для того, щоб він не вилився на нас. Це називається – заспокоюємо і створюємо враження переживання. Все. Третім враженням спонукаю. Робіть все, що ви хочете вчасно. Тільки захотіли – робіть! Бо потім – завжди пізно.

А сама? Сама я думаю, що житиму довго, і колись щось комусь скажу, щось для когось зроблю... А завтра мене просто може не бути. Саме з цією думкою я описувала перші два враження. Просто захотілося – просто написала.

Маршрутку чекали годину, зважаючи на періодичність її ходу у 15-ть хвилин, і не дочекалися. Я продовжувала думати, що мене таки десь Там хтось випробовує. Говорили в тоні самої серйозної співбесіди на саму серйозну посаду в самій серйозній компанії, намагаючись довести один одному, що все класно. Не знаю, що думали люди, які чули цю жорстку розмову, пересипану чимось на зразок:  

Було й таке... І як я радію, що вже ні. Що зараз за мене ніхто не хвилюється. Я радію, що тоді за мене хвилювалися. І що такі випадкові зустрічі, які ще рік тому зробили б кола на воді, зараз навіть не підхоплюють пилу, який здіймається від перестуку підборів.

Таки дійсно вільна. Тепер таки точно да! Випробування для переконання і підтвердження – класно придумано. Тепер настільки легко, що не залишаєш ні найменших вм’ятин на землі від тих самих підборів.

Зараз грає: Тартак та Нічлава_Не кажучи нікому

Давно не було такої насиченої цікавої ночі, та і вечора, який їй передував, ну і ранку, який її вінчав.

Сьогодні пів року, як в мене немає батька…

Вже цілих пів року мене ніхто не називає доньою…

Вже пів року ніхто з долонь не годує малиною…

Ніхто не вибирає мені кісточки з риби…

Ніхто не чистить для мене молоді горіхи…

Вже ніхто ніколи не розбудить мене, лоскочучи п’яти…

І що я маю замість цього? Ха! Я маю багато прозорої солоної рідини, яка чомусь має здатність з’являтися, коли я зовсім не прошу…

Тепер, коли чую як свариться дочка з батьком, – я плачу. Тепер, коли бачу молодят, які кланяються батькам, – я плачу. А раніше я на перше - не звернула б уваги, а другого - я чекала…

Тепер я стала сильнішою, бо знаю, що мене ніхто не захистить…

Тепер я світ сприймаю по-іншому. Тепер я думаю, що розумію більше. Тепер я впевнена у всьому, в чому ніколи не могла бути впевненою…

Мені Його не вистачає. Мені страшенно Його не вистачає.

Гнетёт и горе, и недоуменье

Гвоздём засело в существо моё:

Стою — твоё живое продолженье,

Начало потерявшее своё.

І, здається, час тут зовсім безсилий…